16-й ОМКФ: втеча і музика буття

Юлій Швець

 Переглянувши за рік сотні стрічок на кінофестивалях, критик має шанс «розпастись» на атоми під дією розрізнено-хаотичних, протилежних за сенсом і кольором спалахів на екрані, які в цифрову епоху заповнюють кінопростір. Однак, буває, що кількість побаченого перенасичує «розчин», формує в ньому центри кристалізації, з яких можуть вирости – іноді дрібні й мутні, іноді структуровані й чисті – кристали. ОМКФ, який наприкінці вересня проходив у Києві, дав можливість знову відчути себе учасником цього процесу.

Зародком першої «кристалізації» став «Ескорт» Лукаса Нола – копродукція Хорватії, Північної Македонії та Косово. Одружений режисер під впливом дорогого зілля проводить вечір з професійною секспрацівницею. Вона помирає від передозування, кліпмейкер стає жертвою шахраїв, які заснували штаб-квартиру  прямо в готелі… Яких тільки жанрових кліше нема в цій картині: росiйська мафiя, небезпечний «юродивий», племена диких аборигенів і навіть страшний ведмiдь, якого випускають на свободу, бо небезпека для людей – ніщо, свобода для тварин – все. Стрічка, яка позиціонує себе авторською, задихається від надуманої фабули. В ній нічого не відбувається по-справжньому: темні передчуття, які нагнітає кожен непарний епізод, в кожному парному розвіюються. Кожного вечора, політавши в нетрях несвідомого після кокаїну, персонажі тихо-мирно роз’їжджаються по домівках. Ні «видатної психоделіки», ні обіцяної «свободи» дочекатися від стрічки не вдалося, бо в кінцевому підсумку як «свободу» вона пропонує кокаїн, який кілограмами всмоктують герої – творці рекламних роликів.

«Ескорт» започаткував центр тієї тотально «мутної» кристалізації, до якого згодом доєднались інші, які брали під приціл відповідальних і дорослих людей, що зневажають зілля і божевілля в усіх його проявах. Основним меседжем «Доньки» Єгора Олесова (Україна, Велика Британія) та «Левиці» Лійни Трішкіної-Вангатало (Естонія, Німеччина, Латвія) стала боротьба за звільнення дітей від «гніту дорослих». В українській картині мова йде про дівчину-підлітка, непослух якої призводить до смерті батьків. Однак виправдовує її, на погляд авторів, те, що вона успішно розправляється з російськими окупантами в Бучі й рятує від смерті свого молодшого братика. Єгор Олесов висловлює в своїй роботі спірні думки. Перша – про те, що активно неслухняні, «недолюблені» діти мають більше можливостей адаптації у ворожому світі, ніж діти, які диференціюють добро і зло. З іншого боку, фільм насаджує комплекс провини дорослих перед «недолюбленими» дітьми.

У «Левиці» головною героїнею є мати, яка втрачає схильну до суїциду доньку. Однак, незважаючи на закономірну трагедію, фільм так і продовжує дивитись на сімейні стосунки через наркозалежно-сексуалізовану оптику звільнених від «диктату» дорослих підлітків, що обстоюють власне розуміння «свободи від опіки». Батьки, які не підкоряються волі дітей, мають померти – такий висновок, йдучи за установкою, висловлюють обидва фільми.

Зрозуміло, що діти в цих фільмах не отримали належного виховання, адже в «новій» етичній концепції виховання – це зайвий голос у кімнаті, де всі нібито домовились віддати цю функцію медіакомпаніям і контрольованій наркопритонами вулиці. Батьківське виховання – це традиційні цінності, тому його ігнорують, замовчують. Його наявність – це ризик розкрити головну брехню нашого часу: що жити – це «функціонувати й адаптуватись у ворожому світі», а не системно боротись і напружувати – інколи трагічно – тіло й дух. Але за законами психології функціонувати безболісно нікому не вдається, тому потрібно «розставляти кордони», «відпрацьовувати травми» – словом, знімати симптоми, а не торкатися суті; робити все, що дає змогу й надалі функціонувати оруеллівській моделі світу в Системі, яка боїться реальних питань як вибуху. Покладаючи провину за «болісність» дитячого мислення на батьків, такі фільми, просякнуті сумнівними цінностями, заохочують глядачів не до одвічної битви між порожнечею і сенсом, а до самознищення чи життя в отруйних випарах філософського релятивізму.

Ще один приклад радикально деформованого поняття «свободи від» продемонстрували «Сповнені любов’ю» данської режисерки Крістіни Розенталь. Дивний симбіоз ігрового кіно й соціально-дидактичної реконструкції в квазідокументальній манері спочатку оповідає про «непримиренну» боротьбу жінок з чоловічим алкоголізмом в окремо взятій сім'ї. В другій половині фільм переключається на «віковий» конфлікт: «прогресивних» доньок зі своєю «відсталою» матір’ю. Інтоксиковані міфологемами «смертельного»(!) конфлікту батьків-дітей та жінок-чоловіків у сучасному суспільстві, «Сповнені любов’ю», тим не менш, показали життя Данії на схилі радикально-ліберальних традицій і цінностей, де атмосферу толерантності й декларативної свободи змінила ера різкої нетерпимості до всіх. Такого роду художньо посередніх стрічок було на кінофестивалі чимало, можна сказати, що саме вони задавали на ньому тон. Подальша їх деталізація позбавлена сенсу. Тому згадаємо картини, які отримали нагороди.

Переможницею в міжнародному конкурсі стала копродукція Франції, Люксембургу та Бельгії «Шість днів навесні» учасника Венеції й Канн[1]  бельгійського кінорежисера Йоакіма Лафосса. Молода мати африканського походження таємно влаштовує своїм дітямблизнюкам незабутні канікули на розкішній віллі родичів чоловіка, з яким нещодавно розлучилась. Одне слово, дітям – пам’ять на роки, дорослим – деколонізація й гендер «в одному флаконі». Стрічка також іде в фарватері домінуючих у кінопросторі камерних психологічних мікродрам, але, на відміну від філігранно зроблених фільмів-переможців цьогорічних Венеції й Канн, прямолінійність і пересиченість ідеологічними кліше не йде їй на користь. Спеціальний диплом журі й приз глядацьких симпатій (ГранПрі) отримав науково-фантастичний фільм Павла Острікова «Ти – космос». Події розгортаються в недалекому майбутньому. Український космонавт перевозить ядерні відходи на Калісто – супутник планети Юпітер, і з вікна ілюмінатора бачить, як Земля вибухає. Спілкування головного героя з бортовим ШІ, ідея продовження людського роду з француженкою Катрін, яка перебуває на покинутій космічній станції, брутальний «чоловічий» гумор, соковита українська естрада в порожнечі космічного простору, – навряд чи все це можна назвати сміливим, важливим або глибоким зануренням у майбутнє, швидше, навпаки. Однак, певна поезія в картині є: поєднана з красою й зворушливістю боротьби одинака проти планів Космосу, вона стверджує, що навіть у безнадійних умовах відродження має шанс.

Український національний конкурс (із восьми картин) цьогоріч був наповнений виключно документальними фільмами, переважно на тему війни. Серед них знайшлись достойні, які стали переможцями. Автобіографічний «Простий солдат» Артема Рижикова і Хуана Каміло Круса отримав головну відзнаку журі й приз ФІПРЕССІ. Картина зосереджується на фронтових подіях. Її герой – український режисер – з початком війни залишає кохану й дім, аби взяти камеру й піти до територіальної оборони. Через відчай, втрату батька й побратимів із недолугого солдата він поступово трансформується у справжнього воїна.

Спеціальні призи отримали «Татова колискова» Лесі Дюк та «Музика буття» Геннадія Черномашинцева. В останній – камерні історії восьми музикантів духового оркестру на Київщині, котрі виборюють колективу статус народного та доводять, що музика – один з найголовніших факторів нашого національного буття.

У фокусі «Татової колискової» – «проза буднів» ветерана війни Сергія, його дружини Надії та їхніх чотирьох дітей. Сергій нещодавно повернувся з фронту, де, на думку домашніх, став «іншою людиною». Гіршою чи кращою – не уточнюється. З розвитком сюжету розрив Сергія з сім’єю глибшає. Режисерка міняється з ним ролями, віддає камеру й розповідає власну «історію кохання» – також з ветераном війни. Історію, яка через непоступливість та маніпуляції закінчилась розривом. Ось таким формальним прийомом режисерка демонструє стосунки жінок, яких тилове життя не змінило, з деформованими війною «іншими» чоловіками.

Якщо з усього розмаїття стрічок 16-го ОМКФ (113 конкурсних фільмів і 16 позаконкурсних) спробувати виділити основну колізію, то вона цілком вписується в домінуючі настрої сучасного фестивального – зарубіжного й українського – кіно: герметизація й депресія, втеча в приватне життя й мікротематика. Й, звісно, бажання привласнити суспільній групі, з якою себе ідентифікує режисер(ка), істину в останній інстанції. Ця «Велика Втеча» продиктована неможливістю авторів впливати на світ, який живе за незалежною, незрозумілою для них, вкрай «недемократичною» доктриною. Тому професіонали, які діють всупереч потоку, заслуговують усілякої поваги.

В українському конкурсі привернув увагу документальний фільм-дебют «Бартка» Володимира Бакума про лісничого в Карпатах, який з маніакальною наполегливістю прагне навести бодай якийсь порядок у вирубці лісів. Зрозуміло, що чітко спланований крадіями та їх високими покровителями лісовий «хаос» засобами документального кіно вивести на чисту воду неможливо. Але режисер і його герой наявними силами намагаються зберегти ліс та не перетворити дар природи на товар. Кристалом «чистої води» кінофестивалю став «історичний» епос під назвою «8» одного із найдосвідченіших режисерів іспанської школи Хуліо Медема. Поетична картина у восьми епізодах з тонко нюансованими характерами охоплює історію Іспанії останнього століття. Привиди минулого, які час від часу виринають в суспільному обігу завдяки політикам і перешкоджають горизонтальному єднанню людей – у фокусі цієї картини. «8» – це живе, енергійне, харизматичне кіно, здатне викликати як сльози відчаю, так і світло надії.

Картина починається як ретродрама, в центрі якої дві провінційні сім’ї. Однієї ночі в обох народжуються немовлята – хлопчик і дівчинка. Народження хлопчика стає опосередкованою причиною смерті матері дівчинки, оскільки єдиний лікар у містечку не в змозі приділити належної уваги обом сім’ям одразу. Під час Громадянської війни батько дівчинки (провідник соціалістів) страчує батька хлопчика (провідника франкістів). Але з перемогою у війні генерала Франко він потрапляє за ґрати, де через багато років його страчує син убитого. Згодом, із моральних міркувань, він кидає військову службу. Разом з дружиною чоловік переїжджає в столицю, аби влаштуватися водієм таксі. Колишня дівчинка стає красивою жінкою та змушена віддавати своє тіло тюремнику задля порятунку батька, але її жертва виявляється марною. Після розстрілу батька вона також переїжджає в Мадрид, де виходить заміж за значного судейського чиновника. Так завершується перший акт давньої іспанської трагедії.

Не знаючи імені, не маючи щонайменшої інформації, яка могла б сприяти зближенню, герої випадково зустрічаються в одному з придорожніх кафе, й результатом зустрічі стає народження дитини. Згодом жінка йде від свого чоловіка, однак доля марнує її надії, не даючи змоги поєднати життя з (не)випадковим водієм таксі. Шляхи коханців розходяться, здавалося, назавжди.

Ледь вирвавшися з-під гніту громадянського протистояння, герої потрапляють в інше порочне коло насильства. Їхні вже дорослі діти – послідовники унітарної й сепаратистської (Каталонія) ідей існування країни – перетворюються в таких же рішучих «борців», якими свого часу були їхні діди. Токсини культурно-географічної поляризації під впливом пропаганди неймовірно легко проникають у свідомість нових поколінь, пожираючи їхній розум…

Можна й надалі переповідати повороти цього дієвого, наповненого численними колізіями сюжету, однак і згаданих епізодів достатньо, аби зрозуміти напрямок сюжету, характер і амплітуду пристрастей, що розігруються в цій професійно вивіреній, точно деталізованій картині. Стрічка ставить питання: чому пересічні люди з неймовірною послідовністю потрапляють на одне й те саме поле, де володарі світу, йдучи за власними інтересами, розкидають закамуфльовані вбивчі предмети, які називають «ідеалами». Чому люди стають варварами, піддаючись пропозиціям все нових і безкінечно фальшивих протистоянь? Вражає у фільмі, зокрема, сцена за святковим столом, та неймовірна легкість, з якою представники радикального лібералізму й традиційних (лівих і правих) цінностей – як і століття тому – готові перейти до майже фізичного знищення політичних опонентів.

^[1]  У 2006 році стрічка «Приватна власність» брала участь в основному конкурсі Венеційського фестивалю, а в 2012 році в програмі «Особливий погляд» брав участь фільм «Після кохання».