Білле Ауґуст: «Фільм має походити з вашої культурної спадщини»

Лариса Брюховецька

Особистісний вимір національної спадщини

Неважко помітити, що останнім часом почали з’являтися фільми про знаменитих художників, життя яких дає привід для цікавої драматургії. У творчості Білле Ауґуста також є фільми про людей мистецтва –художників і письменників. Саме данських. Час від часу він звертається або до реальних постатей (хоча назвати ці драми біографічними не випадає), або до вигаданих (історія художника у фільмі «Еренґард»). Стрічки не біографічні – постановник не прагне охопити все життя головного персонажа, він розкриває його як людину, ставить акцент, знову-таки, на стосунках. Очима Білле Аґуста ми сприймаємо цих персонажів, а він у жодному разі не намагається подати їх на котурнах – ідеться якраз про психологічну складність творчих людей. Йому цікаво заглиблюватися в їхні проблеми, нерідко співвідносити їхні погляди й життєві установки з власними.

Події фільму «Дружина художника» розгортаються з 1889 року, коли художниця Марі Тріпке вийшла заміж за Педера Северіна Крейєра, всесвітньо відомого живописця. Їхнє родинне життя було непростим, адже художник успадкував від матері депресію і психічні розлади. Фільм перегукується з «Добрими намірами», тому що, по-перше, йдеться не про вигаданих персонажів, а про реальних людей, а по-друге, на першому плані – їхні родинні стосунки. Очевидно, стимулом поставити цей фільм було бажання нагадати про скагенську школу живопису, про здобутки національної культури Данії. Роботи Крейєра зберігаються в численних музеях і колекціях. У його різножанрових роботах зафіксовано також життя звичайних людей Скагена – рибальського поселення на півночі Ютландії.

В сенсі відсторонення від буквальної біографічності, очевидно, найвиразнішим є фільм «Угода» про знамениту данську письменницю, баронесу Карен Бліксен (писала під псевонімом Ісак Дінесен). Її книги не раз привертали увагу кінематографістів: екранізовано п’ять її творів, а «Еренґард» – двічі. Її автобіографічний твір «З Африки» переніс на екран американський режисер Сідні Поллак й отримав за цей фільм сім «Оскарів». Білле Ауґуста зацікавила баронеса як особистість. «Угоду» він поставив за романом Торкільда Бйорнвіга, в якому той описав свої стосунки зі всесвітньовідомою письменницею. Після повернення з Африки вона, як Ісак Борг зі знаменитого фільму «Сунична галявина», жила самотньо у своєму родовому маєтку Рунґстедлунді, маючи лише служницю. Наприкінці 1950-х ця вже літня і хвора жінка не хотіла прозябати в самотності, тому її дім став салоном, де збиралися письменники і бізнесмени. Але, потребуючи постійного інтелектуального спілкування й емоцій, вона пропонує поету-початківцю Торкільду, котрий скромно жив неподалік разом з дружиною та донькою, зміцнити стосунки з нею, натомість вона допоможе у виданні його творів: «Якщо ви втратили віру в Бога, вірте в мене. Ви можете розраховувати на мою допомогу», – говорить вона молодому чоловіку, пропонуючи укласти угоду про духовну вірність. Події, що розгортаються після цієї угоди, є наслідком її вправної маніпуляції зачарованим нею молодим чоловіком, якому нічого не залишається, як уважно її слухати і мовчки погоджуватися з її пропозиціями. Увійшовши в роль не чуйної наставниці, а менторки, і вважаючи, що творчість стимулюють гострі враження та бажаючи сформувати з нього когось на зразок Бодлера, вона посилає свого підопічного в Бонн на резиденцію, а вслід за ним – Бенедикту, котра, не маючи порозуміння зі своїм чоловіком, закохується в одруженого Торкільда, той відповідає їй взаємністю. Бенедикта зізнається баронесі у їхніх почуттях і в їхньому намірі одружитися. Але, отримавши від баронеси різку заборону розлучатися з чоловіком (ви все зруйнуєте!), вона, перш, ніж покинути Данію, у всьому зізнається Греті, дружині Торкільда. Та, бідолашна, давно бачить зміни, що відбулися з її чоловіком, відколи той потрапив під вплив баронеси, тож її страждання дійшли найвищої точки, й вона робить спробу покінчити з собою. Бенедикта доправляє її в лікарню. Одужавши, Грета пояснить Торквільду: не баронеса тобі, а ти їй потрібен. Врешті, приїхавши на прохання баронеси в Рунґстедлунд, молодий чоловік на її пропозицію передати йому у спадок свій маєток, стримано відмовляється: «У мене є свій дім».

Фільм корисно подивитися не тільки для естетичного задоволення від інтер’єрів Рунґстедлунду й бібліотеки Бонна, оцінити стиль «ретро» (одяг, транспорт), а й для того, щоб пройти «майстерклас» вмілого менторства й маніпуляторства, щоб уміти розпізнавати його. «Добрі наміри» баронеси – допомогти розвинутися таланту молодого поета, позбувшись страху перед моральними законами, – обертаються стражданням близьких йому людей.

Здобутком цієї стрічки також є майстерна робота виконавиці головної ролі Бірте Нойманн, акторки Королівського театру Данії: її образ літньої дами, величної у своїй елегантності, вмінні триматися й поведінці, дуже переконливий. На належному рівні й інші троє акторів, серед яких донька режисера Аста в ролі Бенедикти.

Інтимні сюжети

Останнє десятиріччя режисера дедалі більше ваблять сюжети приватних історій, він тонко вибудовує складні психологічні стани персонажів, зокрема, у фільмі «Поцілунок» (2022) за твором Стефана Цвейга «Нетерплячість серця», події якого він переніс у Данію початку ХХ століття. Йдеться про стосунки молодого офіцера з бідної родини й дівчини-інваліда з престижного дому. Це розповідь про те, як юна багата спадкоємиця зачарувалася блискучим офіцером. Світське товариство не приймає цей роман, адже є вагомі підстави підозрювати молодого чоловіка в нечесній грі. Серед фільмів Ауґуста (яких у нього понад три десятки) не всі удостоєні уваги прискіпливих аналітиків, але на «Поцілунок» відгуки є: «Дію у фільмі перенесено з Австро-Угорщини в Данію, видалено обертон з єврейською темою, що сьогодні швидше відволікає від основного обстеження, а так – все те саме: літо 1914-го, юний соціопат, чиїх матір і родину батько прирік на бідування, отримує запрошення вступити в драгунський полк, де служить цвіт нації. Позичивши у тітки гроші на коня й обмундирування, герой його приймає. На навчаннях молодий лейтенант допомагає загрузлій машині немічного старого, який виявляється бароном – у цій ролі Ларс Міккельсен, який знову зблиснув своєю фірмовою зміїною харизмою. Барон запрошує лейтенанта на вечерю в замок, де той знайомиться з його чарівною донькою, покаліченою падінням з коня»[1]. Підсумовуючи, критик стверджує, що дія фільму потужна: «Поступовий, мінімалістський метод розкриття збочених психологічних установок, що визначили притягання цих двох, настільки дохідливий, що починаєш пізнавати в обох себе, свої колишні стосунки і вчинки. Виникає не тільки довіра, а й інтерес: як же за таких вихідних даних можна розрулити таку ситуацію – зі схожим інтересом ми зазвичай читаємо предметний нон-фікшн про пророблення тих чи тих слабостей, що заважають жити»[2]. Фільм знову підтвердив талант віртуозного інтерпретатора літературних творів, в яких ретельно досліджується психологія людини.

Виробничий конвеєр режисера не зупиняється. Головний герой фільму «Еренґард» (2023, Данія) – талановитий художник Казотт у фантастичній державі Бабенгаузен. Але фільм названий іменем однієї з героїнь. Це приклад володіння постановником рідкісним жанром, точніше поєднанням кількох жанрів, в результаті чого життєво вірогідних персонажів можна трактувати як символи тих чи тих філософських понять. Ідеться про межі свободи у творчій сфері, про співвідношення свободи і моралі. Дія розгортається у нафантазованому авторкою першоджерела Карен Бліксен королівстві, де у Великої Герцогині виникають проблеми, які можуть призвести до втрати трону, тому необхідно якнайшвидше одружити сором’язливого сина. Допоможе зі швидким одруженням підприємливий художник Казотт, який зумів їй сподобатися не лише як портретист, а й як спокусник. Ця картина багата чарівними краєвидами, розкішними палацами, ефектними костюмами, особливо жіночими, й залишається тільки дивуватися, як у цих пишних сукнях акторка в ролі Еренґард легко бігала, галопувала верхи на коні, невимушено почуваючись. Фільм розважальний та іронічний. Це не зовсім комедія, але грайливість і відтінок комічності дає можливість з усмішкою сприймати мораль правлячого двору. Та за цією нібито несерйозністю проступає проблема взаємин художника і влади, художника і суспільства, світоглядні позиції яких не співпадають. Художник пише оголену жіночу натуру за покликанням. Люди ж, далекі від мистецтва (у фільмі це військові – батько і наречений Еренґарди), сприймають це як розбещеність. Повідомлялося, що до роботи над стрічкою долучилася як художниця по костюмах нинішня королева Данії. Заслуговує на увагу еволюція режисера: від злиденних робітників ферми у заношеному до дірок одязі у «Пелле-завойовнику» до розкішних палаців й розкішного вбрання, що відповідає цим інтер’єрам. Очевидно, всупереч нинішній моді на драні джинси, Білле Ауґуст звертається до вишуканості, яка надає життю зовсім іншого смаку і забарвлення.

Ми вже зауважили, що в нових фільмах режисера стосунки між чоловіками і жінками розглядаються «під мікроскопом». Таке укрупнення необхідне, щоб зрозуміти «некеровані наслідки неминучої залежності». Пильну увагу до цієї теми дехто пояснює його віком, мовляв, старіючий режисер обрав тему складних інтимних стосунків. Як пройти між ними і зберегти (не втратити) себе і близьких людей? Це питання психології постійне в Ауґуста. Він рухається в руслі скандинавської традиції, де проза і драматургія, а за ними вслід і кіно працюють з тонкою матерією людської душі.

Після «Еренґарди» режисер «переселився» у ще в давніші історичні часи, давши екранну версію твору літературної класики. 2024-го він зняв короткий серіал «Граф Монте Крісто» за Александром Дюма, історію Едмона Дантеса, який опиняється у в’язниці замку Іф без суду і слідства. Після десяти років він втрачає будь-які надії на порятунок, проте несподівано зустрічає іншого в’язня, який багато років рив тунель для втечі, але помилково потрапив у камеру Дантеса. Новий товариш розповідає Едмону про скарби на межами замку, але незабаром помирає, і Дантес тікає сам. Тепер він загадковий граф МонтеКрісто і має намір відомстити тим, хто зруйнував його життя. На відміну від уже існуючих кіноверсій роману (а їх, за даними інтернет-ресурсів, більше двох десятків), тут значну увагу приділено психологічній глибині, емоціям та мотивації персонажів. Головних героїв зіграли британці: Монте Крісто – Сем Клафлін, аббата Фаріо – Джеремі Айронс. Масштабні п’ятимісячні зйомки проходили у Франції, Італії та на Мальті. Карло Дельї Еспості, співзасновник компанії та досвідчений продюсер, пояснив, що давно мріяв екранізувати цей твір[3].

Як у різних географічних широтах, так і в різних історичних епохах данський режисер відчуває себе легко, про що свідчить і цей короткий серіал.

Великий перфекціоніст

Кінокритики й журналісти цікавляться методами його роботи з акторами, запитують, що стимулює його бути перфекціоністом. Режисер пояснює: «Щодо акторів. У мене з ними немає особистих стосунків. Я не хочу знати, які вони як люди. Мене це не цікавить. Я не можу поєднувати це з роботою, тому що це відволікає мене».

Віддамо належне – у його фільмах завжди злагоджений акторський ансамбль, переконливими є як пересічні персонажі, так і постаті масштабні. Й у цьому йому допомагає вміння правильно обрати акторів і правильно їх спрямувати, згідно з власними методами роботи.

Для хорошого фільму про людські стосунки, – вважає Ауґуст, – потрібно не тільки мати гарну історію, але й вловлювати ті маленькі психологічні деталі, які надзвичайно важливі для результату всього фільму.

«Мені не подобаються манери зірок, – пояснює він, – тому я сам вибираю акторів, з якими хочу працювати. Фільм – це тривалий процес і довга робота. Я завжди сиджу з акторами, і ми обговорюємо персонажа, щоб зрозуміти, чи бачимо ми його однаковими очима. Потім ми проводимо репетиції, репетиції костюмів, і я беру акторів на знімальний майданчик, щоб відчути атмосферу. Я думаю, що в цьому краса фільму, коли ми створюємо певну атмосферу, яка має психологічну кульмінацію, і ми переносимо її у фільм, оскільки це можна зробити лише один раз»[4].

Хтось дав йому дуже точну характеристику: здається, що для режисера не існує неможливого, що фільми він міг би знімати і на Марсі чи на якійсь іншій неосвоєній планеті. Справді, почавши в рідній Данії, він освоївся на різних континентах – Північній і Південній Америці, Африці, Азії. Щоправда, фільми, зняті далеко від Данії, менш відомі. Зате зняті в рідних просторах, викликають живий інтерес у шанувальників серйозного кіно. Схильність Ауґуста до психології, до філософських поглядів на життєве призначення людини, творення акторської магії, невтомність у роботі й творча продуктивність споріднюють його з Берґманом. Його цікавить те, що відбувається перед камерою. «У нас є кімната, де, якщо ми справді вправні, ми можемо створити кілька секунд магії, яку ви ніколи не зможете створити знову. І я думаю, що це дуже захоплююче».

Ця властивість кіно спонукає його продовжувати працювати та схвалювати нові проєкти. «Я отримав чимало нагород, і це веселі поплескування, але для мене найцікавіше, коли відбувається та магія. Я б не сказав, що живу цим, але це для мене кульмінація в роботі, і найбільше задоволення – передавати це глядачеві». Життя, й особливо кінематограф, зазнає постійних змін. «Років 15–20 тому, – пояснює режисер, – було набагато простіше знайти гроші на фільми, які мене цікавлять. Сьогодні великі кіностудії вкладають гроші лише у великі блокбастери, де немає людських стосунків. Тому я вважаю, що це дуже добре і важливо, якщо стрімінгові компанії, такі як Netflix, намагаються знімати фільми, навіть повнометражні художні фільми, які мені подобаються» [5].

Він схильний до самоаналізу і здатний критично переосмислити свої помилки. Книгу «Щасливчик Пер» Хенріка Понтоппідана, написану в 1905 році, прочитав давно, і тоді відчув її вплив. «Потім я повернувся до неї і зрозумів, що це міг би бути хороший фільм, але я думаю, що я не був до цього морально готовий. Це була дуже важка і складна тема, і я думаю, що мав до неї дозріти. Мене зацікавив складний характер головного героя, який ніби віддзеркалював мою власну молодість, і я відчув себе пов’язаним із цим»[6].

Фільм «Щасливчик Пер» (2018, Данія) порушує важливу особистісну проблему: як творчу силу, що розриває вас і яку ви повинні використовувати, примирити зі стосунками, де є інші люди, які залежать від вас, – наприклад, у шлюбі. Іншими словами, як поєднати роботу з особистим життям? Білле Ауґусту нелегко збалансувати ці дві речі. Він не поділяє думку Карен Бліксен про те, що художник повинен обирати між роботою та коханням. Навпаки, тепер він переконаний, що його шлюб сприяє його роботі. «Для мене мої стосунки означають, що є баланс. Кіноіндустрія може надзвичайно заглибити, і для мене важливо, аби було щось, що тягне в інший бік і тримає мене на землі».

Він двічі одружувався. Перша дружина – Пернілла (в шлюбі у 1991–1997), друга – Сара-Марі Мальта (в шлюбі з 2012), в нього шестеро дітей.

^[1]  Васильев Алексей. Частний случай – «Поцелуй» Билле Аугуста. Сеанс. 7.02. 2024. https://seance.ru/articles/kysset/

^[2] Там само.

^[3]  Кеслассі Ельза. Білле Аугуст режисируватиме амбітний серіал від Mediawan «Граф Монте-Крісто» за участю Сема Клафліна, продюсером якого є Palomar. 11.10. 2023. https://variety.com/2023/tv/global/bille-august-mediawan-the-count-of-montecristo-starring-sam-claflin-1235751810/

^[4]  Єва Челлекова, Вітек Форманек. «Мене цікавлять тільки фільми ми про людські стосунки»...

^[5]  Там само.

^[6]  Там само.