«Нова американська хвиля»: кіно Роберта Редфорда

Ольга Ямборко

16 вересня цього року не стало Роберта Редфорда – представника покоління-творця «нового Голлівуду» чи «нової американської хвилі» 1960–1980-х рр. Цю епоху американського кіно другої половини ХХ ст. часто називають ще «ренесансом Голлівуду» із тією відмінністю, що ключова авторська роль в її піднесенні належить режисерам та сценаристам, а не студіям. В історію тієї епохи Роберт Редфорд увійде лідером – суб’єктним виразником її синергії, позаяк він не тільки, метафорично кажучи, був «ловцем снів» – актором, але й режисером, продюсером, засновником найвідомішого національного фестивалю незалежного кіно у США «Санденс», активним громадсько-політичним діячем та бізнесменом.

Роберт Редфорд народився у Каліфорнії в 1936 році. Як більшість представників свого покоління, він прийшов у кіно з театру. Але до цього був пошук себе у спорті, навчанні, мистецтві. Між 1955 і 1959 рр., після незавершеного курсу в Колорадському університеті, Редфорд встиг помандрувати Європою, повернутися до США, навчатись живопису в одній з провідних тамтешніх шкіл дизайну та образотворчого мистецтва – інституті Пратта, а також стати випускником Американської академії драматичного мистецтва. 1959 року дебютував у театральних постановках на Бродвеї й на телебаченні в епізодах різноманітних серіалів.

У 1960 році Редфорд вперше з’явився на кіноекрані в епізоді фільму «Велика історія», де у титрах його не згадано, тож повноцінним дебютом для нього стала стрічка «Військове полювання» (1962). Своє акторське визнання Роберт Редфорд здобув не одразу, через небажання вторувати амплуа миловидного блондина, яке він створив у романтичній комедії «Босоніж по парку» спершу на Бродвеї, а 1967 року – в однойменному фільмі Джина Сакса. Бажаного успіху Редфорд досягнув у вестерні Джорджа Гілла «Буч Кессіді та Санденс Кід» (1969), де виник його побратимський життєвий тандем з Полом Ньюманом і де він зіграв Санденса Кіда – свій улюблений романтизований образ реального розбійника Дикого Заходу порубіжжя ХІХ–ХХ ст. Фільм виявився неперехідним явищем в житті Редфорда, будучи символом його творчого шляху і навіть більше – музою незалежного кіно в США. До того, як це сталось, Редфорд утвердився в акторстві. Фільми «Афера» Джорджа Гілла, знову в дуеті з Полом Ньюманом (1973), «Великий Гетсбі» (1974, реж. Джек Клейтон), «Три дні Кондора» (1975, реж. Сідні Поллак), «Вся президентська рать» (1976, реж. Алан Пакула) за участі Роберта Редфорда становлять хрестоматію «нової хвилі» американського кіно.

Як відомо, переломним моментом у формуванні «нової хвилі» стала стрічка Артура Пенна «Бонні і Клайд» 1967 року, що представляла цілковито інший підхід до жанрового кіно, до самих змісту та мови фільму. Ця історія пари грабіжників, родом з 1930-х рр., актуалізувала в американському кіно історизм на новій стильовій основі. І «Буч Кессіді та Санденс Кід», «Афера», «Великий Гетсбі», і «Великий Волдо Пеппер» (1975, реж. Джордж Гілл), де Редфорд виконав головні ролі, створені саме у фарватері цієї тенденції. Роберт Редфорд виявився її органічним актором, а в ролі Джея Гетсбі в екранізації роману Скотта Фіцджеральда він втілив не тільки ключовий образ «епохи джазу», а й поетику епохи «ренесансу Голлівуду» 1970-х рр. – чергову рефлексію американської мрії зразка періоду «золотої лихоманки» 1850-х – до великої депресії кінця 1920-х з її гедонізмом, мрією про миттєве збагачення, заснованих на авантюризмі, азарті жити з ризиком. Ці риси увійшли в американський побут 1970-х рр., спершу на рівні моди, яку диктували згадані фільми, а на початку 1980-х рр. – і способу життя, де активізувалися біржові махінації, з легкої руки американського банкіра Льюїса Раньєрі виникло іпотечне кредитування, яке через одне покоління призвело до світової фінансової кризи у 2008–2009 рр. Сценаристом «Великого Гетсбі» виступив Френсіс Форд Коппола, у котрого за плечами вже була режисерська постановка першого фільму трилогії «Хрещений батько» (1972), що одразу перетворилась на своєрідний канон нового американського кіно, зосібна вплинула на його візуальну культуру, вибір героїв та авторську оптику обраного лібрето. «Хрещений батько» за візією Копполи – не так фільм про організовану злочинність, як метафора капіталізму в США, показана через призму хроніки родини мафіозі. Так само метафорично сприймається тема декадансу американського суспільства у сценарії Копполи до «Великого Гетсбі» та у постановці цього сценарію британцем Джеком Клейтоном, який надав фіцджеральдівським образам американських денді та флеперок еталонного британського лоску і манер, але, замість оспівувати «епоху джазу», поглибив зміст сюжету етичною оцінкою цього свята життя. Від такого зіткнення британської традиції з американською мрією критики не були у захваті, однак провідний драматург того часу, знаний своїми текстами в жанрі «південної готики», Теннессі Вільямс оцінив екранізацію Джека Клейтона навіть вище, ніж сам роман Скотта Фіцджеральда[1].

Політичний детектив, трилер, як ще одна популярна й помітна тема «нової американської хвилі», посідає у фільмографії Роберта Редфорда важливе місце. У ній Редфорд дебютував охоче та неординарно, коли знявся у комедійно-драматичному фільмі Майкла Рітчі «Кандидат» (1972), що вийшов на екрани напередодні чергових президентських виборів у США. Редфорд брав активну участь не тільки у зйомках, а й у роботі над сценарієм фільму. Тут він зіграв молодого адвоката-ідеаліста Біла Маккея у процесі його виборчої кампанії на пост сенатора Каліфорнії. Далі у США стався Вотергейт (1972–1974 рр.), неабияк підігрівши інтерес до політичної тематики. Навздогін йому у 1974 році американський журналіст Джеймс Грейді написав шпигунський роман «Шість днів Кондора», на основі якого Сідні Поллак зняв політичний трилер «Три дні Кондора» (1975) з Робертом Редфордом та Фей Данавей у головних ролях. Літературну белетристику режисер майстерно адаптував, зробивши хрестоматійний для 1970-х фільм свого жанру. Появу ж безпосередньої найвідомішої реакції Голлівуду на Вотергейт інціював сам Роберт Редфорд: заснована ним кіно- і телекомпанія зайнялася виробництвом трилера «Вся президентська рать» (1975, реж. Алан Пакула). Фільм базується на документальній книзі журналістів Боба Вудворда та Карла Бернстейна, котрі прославились розслідуванням вотергейтського скандалу для The Washington Post. На екрані їх втілили Роберт Редфорд разом з Дастіном Гоффманом, переконливо відображаючи матрицю журналістського розслідування. Картина «Вся президентська рать» зібрала чимало нагород і внесена до Національного реєстру Бібліотекою Конгресу США як «важливе культурне, історичне, естетичне» надбання.

Фільмографія Роберта Редфорда рясніє багатьма іншими гранями, є в ній культові образи, у т. ч. мелодраматичні, та незабутні акторські ансамблі, а є авторське кіно, зняте ним самим. Такий крок закономірний для творчої особистості його штибу, тим більш очікуваний для того часу й середовища, позаяк колега Редфорда на знімальному майданчику і в житті Пол Ньюман поринув у режисеру ще з 1968 року. Режисерський дебют Редфорда номінально виявився навіть успішнішим, ніж його акторська кар’єра, адже фільм «Звичайні люди» (1980) став лауреатом «Оскара» одразу у кількох номінаціях – «найкращий фільм року», за режисуру, сценарій і чоловічу роль другого плану. Для свого першого фільму Редфорд обрав побутовий сюжет з однойменного роману Джудіт Гест про заможну американську сім’ю, яка переживає трагічну втрату старшого сина. Такий синопсис можна вважати лейтмотивом американської літератури і кіно ХХ ст. і він завжди стає приводом для психологічних рефлексій. У «Звичайних людях» типовий антагонізм між одим із синів і батьком трансформовано у протистояння матері й сина. Проте, на відміну від подібних історій, які бачимо у «Кішці на розпеченому даху» (1958, реж. Річард Брукс), «Довгому спекотному літі» (1958, реж. Мартін Рітт), «Хаді» (1963, реж. Мартін Рітт), Роберт Редфорд висновує взаємодію і драматичну колізію дуже спокійно і трепетно, без різких жестів – інтелігентно, як написали більшість критиків про його фільм.

Другий режисерський фільм Редфорда «Війна на бобовому полі Мілагро» (1988) за романом Джона Ніколса розповідає про забуту Богом і людьми громаду Мілагро на межі між США та Мексикою, в якій з’явився агресивний інвестор, що намагається заволодіти землями селян, створює перешкоди для зрошення їхніх полів з метою витіснити селян і задешево скупити бажані території. Волею долі молодий селянин Джо Мондрагон опиняється в опозиції до інвестора та в епіцентрі конфронтації, що призвела до тихого бунту у громаді. Порівняно зі «Звичайними людьми», в цьому випадку Редфорд взявся не тільки за іншу тему, а й за інший стиль письма, пересипаний філософським спогляданням з власною емоційною мудрістю, іронією та глибиною. Йому вдалося створити тактильне, живе кінополотно з галереєю невипадкових головних і другорядних чи й третьорядних персонажів, котрі, як ноти, гармонійно зливаються у мелодію фільму. «Війна на бобовому полі Мілагро» утверджує прості людські цінності і прагнення людини бути господарем на своїй землі, не боятись, діяти і самим бути творцями дива, адже саме так звучить у перекладі з іспанської назва селища Мілагро. У доробку Роберта Редфорда ще сім стрічок, знятих між 1992 і 2012 роками. Це історія взаємин двох братів з американської глибинки «Там, де тече річка» (1992), заснована на реальних подіях розповідь про залаштунки популярного телешоу Америки 1950-х рр. «Телевікторина» (1994), сімейна драма у кантрі-манері «Заклинатель коней» (1998), «Легенда про Беггера Ванса» (2000) – екранізація фентезійної інтерпретації «Бхагаватгіти» письменника Стівена Прессфілда в американських реаліях 1920-х рр., що в ненав’язливій формі показує діалог головного героя-гравця в гольф зі своїм ілюзорним помічником про обов’язок, сенс життя та самореалізацію. До тематики війни й політики Роберт Редфорд звернувся у фільмі «Леви для ягнят» (2007), мотивацію авторів якого видає титульна фраза, вказуючи на некомпетентних лідерів, які відправляють хоробрих солдатів на бійню. У 2010 році на екрани вийшла історична драма «Змовниця» – дослідження обвинувачення Мері Сорат у вбивстві Авраама Лінкольна, як першої жінки, страченої Федеральним урядом США. Останній повнометражний ігровий фільм Роберта Редфорда «Брудні ігри» є політичним трилером, де герой Редфорда зразка «Трьох днів Кондора» постатечнішав, але не втратив своїх навиків. Режисерську фільмографію Редфорда закриває єдиний знятий ним документальний фільм «Інститут Солка» – один із шести сюжетів циклу «Собори культури» (2014).

Створені Робертом Редфордом фільми виявляють у ньому автора жанрового кіно, що утримує баланс між глибиною показаної історії та глядацькою аудиторією, уникаючи прямолінійності розважального кіно. Таке кіно – неквапливе, розважливе – це драми, часто базовані на літературних творах, їх неодмінними чеснотами є добрий сценарій і діалоги, покликані розкривати персонажів. Крім того, фільми Роберта Редфорда ставали трампліном не одному акторському обдарованню. Передусім слід згадати наймолодшого лауреата «Оскара» у своїй номінації Тімоті Хаттона («Звичайні люди»), юну Скарлет Йоганссон («Заклинатель коней»), Бреда Пітта («Там, де тече ріка») та ін. У сенсі відкриття й підтримки талантів Роберт Редфорд здійснив чимало – справою його життя можна вважати найвідоміший у США фестиваль незалежного кіно «Санденс», заснований у штаті Юта Інститутом Санденса на початку 1980-х. Сам Інститут, утворений як некомерційна організація з метою формування умов розвитку незалежного американського кіно, нині перетворився на впливову інституцію міжнародного значення. Якщо у перші роки в конкурсній програмі фестивалю були представлені 86–90 стрічок, то в наш час їхня кількість сягає понад 200, у т. ч. повнометражних і короткометражних, ігрових та документальних. Станом на 2009 рік у «Санденсі» взяла участь 21 країна. 2023 року тут відбулась прем’єра документального фільму українського режисера Мстислава Чернова «20 днів в Маріуполі», а 2025 – його ж «2000 метрів до Андріївки». З 2012 року кінофестиваль розширив свою географію та відбувається у Лондоні і Гонконгу. Роберт Редфорд з цього приводу зазначив: «Наша спільна мета – привезти до Великої Британії найкраще з сучасного американського незалежного кіно, представити митців, відповідальних за його створення, і, по суті, допомогти створити картину нашої країни, яка б широко відображала різноманіття голосів, які не завжди можна помітити в нашому культурному експорті»[2].

^[1]  Williams, Tennessee (1975). Memoirs. New York City: Doubleday & Company. p. 78.

^[2]  Fleming, Mike Jr (March 15, 2011). «Robert Redford Expands Sundance Fest To London In 2012». https://deadline.com/2011/03/robert-redford-takes-slice-of-sundance-to-london-114141/