Такий сучасний Карпенко-Карий
Ольга Руданець
Дуже часто, коли мова заходить про класичну українську драматургію і звернення до неї в наші дні, новітні «знавці» додають до театрального лексикону такі, на їхній погляд, ефектні визначення, як «шароварщина», «нафталінові»… Аби не спровокувати ще одну дискусію з цього приводу, відразу скажу, що, на моє глибоке переконання, драматургія Івана Карпенка-Карого ніколи не перестане бути актуальною. І ось чому:
Його п’єси є взірцем драматургії. У нас сьогодні чимало авторів, які пишуть для сцени і прагнуть до сценічного втілення написаного. Але, на жаль, у тому потоці «текстів» (саме так сьогодні модно іменувати) надто мало драматургії! І далеко не кожен режисер здатен із тих текстів зробити виставу – сценічне дійство. Але, водночас, далеко не кожен сучасний режисер візьметься за постановку твору Карпенка-Карого, адже тут уже вступає в силу високий професіоналізм і талант режисера, який точно володіє всіма канонами жанру, вміє по-сучасному його прочитати й інтерпретувати. І це вимагає неабиякого досвіду. Тому драматургічна спадщина Івана Карпенка-Карого є і сьогодні інструментарієм для підготовки режисерів у спеціалізованих вишах України.
У його п’єсах, ніби після хірургічного розтину, можна вгледіти такі невмирущі, непідвладні часові болячки і вади українства, як меншовартість, вислужництво, вірнопідданство, запопадливість, заздрість, користолюбство й жадоба наживи…
Уся сценічна канва розгортається в такій легкій комедійній формі, що мимоволі вважаєш закономірним шлях, який приводить героїв до трагедійного фіналу, прозріння і переосмислення. Зрештою, літературна спадщина Карпенка-Карого, не претендуючи на якісь наукові відкриття літературознавчої ваги, тішить своєю постійною і непоодинокою присутністю на українській сцені і непідробним зацікавленням з боку сучасного глядача.
Двома постановками у вкрай несприятливих карантинних умовах розпочав новий рік Коломийський академічний обласний український театр ім. І. Озаркевича: світло рампи побачили відразу дві прем’єри – «Сто тисяч» і «Мартин Боруля» Карпенка-Карого. І це не випадковість чи збіг обставин. У цьому році минає 135 років з часу (1886), коли в Херсоні вийшов перший збірник драматичних творів Івана Карпенка-Карого, в якому вміщено чотири п’єси. Того ж року з-під пера драматурга вийшла комедія «Мартин Боруля». Обидві п’єси вивчають у шкільних програмах з української літератури. Проводячи певну аналогію з досвідом національного виховання в сусідніх європейських державах, візьмімо для прикладу найближчу – Польщу: певно, там, не гаючись, знайшли б спільну мову Міністерство культури і Міністерство освіти і їхні структури на місцях, щоб якомога ширше охопити створеним мистецьким продуктом учнівську і студентську молодь. Гадаю, в Україні цю місію – державного замовлення на створення сценічних постановок такого ґатунку – міг би взяти на себе Український культурний фонд. Наразі він виступає як ґрантодавець на різні запропоновані проєкти, за модними, часто іншомовними назвами яких рідко можна розгледіти національний мистецький продукт. На мій погляд, цей Фонд якраз міг би виступити тим локомотивом, який спільно з Міністерством освіти мав би ініціювати конкурси і ґранти саме на створення такого освітньопросвітницького контенту в українському театрі.
Повернімось до тих моментів сценічного дійства, які запропонував своїм глядачам найдавніший театр Галичини. Поставив комедію «Сто тисяч» народний артист України Дмитро Чиборак. Креативний підхід заслуженого діяча мистецтв України Миколи Данька до сценографії значно підсилив візуально-емоційне сприйняття дійства і надав йому легкості й мобільності для постановки як на базовій сцені, так і в мандрівних гастрольних проєктах. Оригінальний музичний ряд запропонував композитор, заслужений діяч мистецтв України Олександр Козаренко. Постановники в тісній єдності з молодою і талановитою трупою створили дійство оригінальне і вельми сучасне.
Озирнімося довкола: завжди знайдеться хтось поблизу, хто хоча б раз потрапляв на привабливий гачок лохотронів, особливо популярних в наш час завдяки новітнім інформаційним носіям – мобільному та інтернет-зв’язку, надмірному захопленню соціальними мережами. А потім із гірким розчаруванням повторював для себе прописну істину, що дармовий сир буває тільки в мишоловці. Власне, в такій ситуації і опинився Герасим Калитка. Але з якими благими намірами: прикупити до свого поля такі ласі шматочки земельки… «Ох, земелько, свята земелько, Божа ти донечко!»; «Їдеш день – чия земля? Калитчина; їдеш два – чия земля? Калитчина; їдеш три – чия земля? Калитчина… Диханіє спирає…А скотини, а овець розведу – земля під товаром буде стогнать…»
Кожен знайде в цьому дійстві найпривабливіші для себе цінності: Хтось – дармові гроші, багато грошей! Хтось – одвічну цінність нащадків трипільців – землю, родючий чорнозем, над яким і сьогодні зависає чорна тінь експансії чужих грошей!
Це вже друге прочитання п’єси на коломийській сцені. Після перегляду вистави міський голова Богдан Станіславський висловив думку, що Іван Карпенко-Карий (рік народження 1845-й) і Коломийський театр (рік заснування 1848-й) – майже ровесники. Часи змінилися, а проблеми зосталися. Тому й потрібно сьогодні намагатись розв’язувати їх по-новому, не залишаючи на долю дітей чи внуків.
Комедію «Мартин Боруля» втілив режисер-постановник, народний артист України Олег Мосійчук. Одвічна проблема тиску статусу і титулу, грошей і «впливових», «потрібних» людей на справжні людські чесноти й цінності звучить зі сцени злободенно й іронічно. Життя посилає заможному господареві Мартину Борулі спокусу вибитися в дворянський статус. Для цього він готовий зректися всього попереднього ладу життя з батьківськими традиціями, з «читанням батьківського молитвеника»; зректися свого оточення. Але життя посилає і другий шанс для усвідомлення вічних і незаперечних істин, що головне не чин, а порядність, честь і гідність.
Відкидаючи завісу часу, кожен, хто спостерігає за сценічною дією, впізнає в героях Карпенка-Карого сучасників.