Музей Се= ргія Параджанова у Єревані: живописна поетика параджановського = міфу

Маргарита Швець

Автором свого музею є сам Серг= ій Параджанов. Люди, які його знали, розповідають, що ще в 70-х роках він = пропонував їм купувати свої колажі, бо через деякий час вони зможуть продати = ці роботи в його музей значно дорожче й непогано на цьому заробити. Зараз вже ва= жко зрозуміти, чого в цих словах було більше – жарту, до якого був завжди охочи= й Маестро, чи він всерйоз думав, що вже досяг таких висот у мистецтві, що буде= гідний музею свого імені.

Перша конкретна згадка про мо= жливість організації музею датується 1988 роком. Саме тоді відбулася п= ерша виставка Сергія Параджанова в Музеї народного мистецтва в Єревані. Її е= кспозиція налічувала близько 600 творів Майстра, які стали першими експона= тами музею його імені. Рішення про організацію було прийнято одразу після в= иставки, й під музей було спроєктовано два двоповерхові будинки у майбутньому т= ак званому «етнічному кварталі» Дзюрахюг. Один будинок призначався для пр= оживання режисера, інший – для музею. Важливо відзначити, що Параджанов сам обр= ав місце та проєкт будівництва, оскільки бачив цей простір як культурно-х= удожній центр, де собі визначив роль господаря. Щоправда, етнічний квартал і д= осі залишається на папері. Планувалося, що він представлятиме всю рі= зноманітність творчих професій Вірменії, однак, не судилося...

Навряд чи ідея музею зреалізу= валася б, якби не Завен Саргсян, який майже 30 років (до самої смер= ті у 2020 році) очолював музей. Відомий фотограф та фанат творчості Серг= ія Параджанова, він познайомився з Маестро у 1978 році, після його виходу з кол= онії. Разом із командою друзіводнодумців Завен прийшов у готель = до Параджанова та зробив фото з хрестом, намальованим кров’ю барана у Па= раджанова на лобі. Це фото дуже сподобалося Маестро, і відтоді розпочала= ся їхня дружба. Й не останню роль в організації музею відіграв Карен Демірчя= н – на той час чиновник найвищого рангу, який, всупереч створеному недоброз= ичливцями негативному іміджу Параджанова, розумів його нестандартну о= собистість і його значимість для мистецтва Вірменії.

Місце у Єревані, яке вибрав Па= раджанов для музею, – це плато над прірвою, ущелиною Раздана, з видового = майданчика якого відкривається «прекрасна панорама». Але «прекрасна» – це в цьому випадку більше гіпербола. Фр= ансуаза Кальвез – директорка мистецького центру СRАС у Валенсії (Іспан= ія) – напередодні виставки Сергія Параджанова у Валенсії побувала у столиц= і Вірменії й поділилася своїми враженнями від міста: «незавершений вид б= удівель навіває відчуття покинутості». І далі: «що ж стосується людей, я оцінила і= теплоту прийому, і незвичайну силу художника, який навчився творити мистецт= во з нічого»[1]. Сірість і скупість ландшафту компенсують= ся широтою простору «над безоднею» й душевною щирістю музейних працівників.

Співробітники музею нині – це= кілька жінок на чолі з Анаїт Мікаелян, педагогом-психологом-музейним = працівником, яка дев’ять років перед тим, як очолити музей, була волонтеркою пі= д керівництвом Завена Саргсяна. Продовжує працювати в музеї і вдова засно= вника – Неда Далалян. Не рахуючи часу на розповіді про музей, творчість та особ= истість Параджанова – людину, яка стала для них фактично членом їхніх сімей= , – ми з пані Анаїт та Недою знову намагаємось зрозуміти «психологію творч= ості» Майстра, який все життя боровся з сірістю, одноманітністю й банальністю та = – за словами Тоніно Гуерри – «створював руками поезію».

Анаїт Мікаелян: Трохи з іс= торії й нашого сьогодення.

Робота з обладнання музею йшл= а швидко, але була призупинена після відомого землетрусу того ж 1988 року. = Щойно країна почала оговтуватися від біди, роботи відновилися, й у 1991 році = – через рік після смерті Майстра – ми запросили своїх перших відвідувачів. Н= ині наш музей – найвідвідуваніший музей Єревана. Екскурсії проводяться кіл= ькома мовами: вірменською, англійською, французькою, німецькою; є аудіогіди 16-ма м= овами. В середньому протягом дня до нас приходять понад 100 гостей. А у Всесвіт= ній день музеїв сюди прийшли 4000 тих, хто цінує Параджанова, й тих, хто захо= тів з ним познайомитись. Для школярів та студентів екскурсії в музеї б= езкоштовні та в певному сенсі – обов’язкові. Це було одним із перших ріше= нь нового уряду Вірменії після отримання нею Незалежності в 1991 році. І во= но стало доленосним, бо за ці роки у Вірменії практично не залишилося жодно= го вірменина, який би не знав імені Сергія Параджанова. Музей відзначає щоро= ку день народження та день відходу Майстра. Параджанов перетворював кожну м= ить людей на свято, яке зазвичай закінчувалося подарунками. Й цей стиль жи= ття Маестро зберіг наш перший директор Завен Саргсян, а ми намагаємось його прод= овжувати.

Ми йдемо по музею. Перший пове= рх споруди з червоного вірменського каменю являє собою хол з каб= інетами адміністрації та велику залу, яку поділяє подвійна арка. У залі розміще= ні – у хронологічному порядку, починаючи з дитинства, – речі та фото, а т= акож колажі, присвячені сім’ї та друзям молодих років Параджанова. Майже к= ожен експонат заслуговує уваги і коментаря пані Неди.

В іншій частині зали – так зва= ний «куточок Тарковського» з чорним піаніно, ростовим манекеном у фант= астичному оздобленні й колажем, де Параджанов зобразив себе за одним столом = з Тарковським.

&nb= sp;

Неда Далалян: До речі, триг= ером, який зрушив кінематографічну свідомість Параджанова= (який до цього знімав свої перші – звичайні – фільми, ще дуже далекі від самобутньої естетики й духовного світу Маестро), як ві= домо, став фільм Тарковського «Іванове дитинство». Незважаючи на різни= цю у віці – Параджанов був на вісім років старшим – саме Тарковського вiн вва= жав своїм учителем.

Підіймаємось на другий поверх= , там також розділена – вже скляною вітриною – зала. В одній її части= ні – «сяючій» (як її називають співробітниці) – яскраві та вишукані кол= ажі з кольорового скла, фрагментів дзеркал та посуду, елегантні та фантастич= ні жіночі капелюхи. «Про них Параджанов казав, що це – капелюхи пам’я= ті, де дрімає трепет його дитинства».

Іншу частину зали віддано кін= ематографу Параджанова – починаючи з «Тіней забутих предкiв» до ос= танньої нездійсненої мрії – стрічки «Сповідь»: фото, афіші, колажі, портрети к= олег і… халат Ашик-Керіба, власноруч зшитий Параджановим зі шматочків дорогог= о персидського килима. Контрастом до цього блиску, буйства барв і фантазії ста= є невелика прохідна кімната, стіни якої обвішані «тюремною графікою» Парадж= анова: синьо-сірі малюнки кульковою ручкою та винахідливі колажі «з нічого» н= а теми табірного життя – свідки чотирьох років перебування Майстра в таборах.

Ми заглядаємо у дві невеликі м= еморіальні кімнати, обстановку яких привезли з тбіліського будинку режи= сера і яка відображає його побут та пристрасті.

Неда Далалян: Параджанов г= оворив: «Я сидів при Сталіні, сидів при Брежнєві і, очевидно, б= уду сидіти ще, – i далі він продовжував: Справжній художник має бути = в опозиції не лише до влади, а й до сірості взагалі», – тому тут зібрані яскр= аві речі Людини-Свята, яка дарувала всім свою енергію та подарунки. Й багато з= них повернулися до нас в музей. Наприклад, мозаїка «Мексиканець» – від С= вітлани Щербатюк, дружини Сергія Йосиповича, колаж «Фаюмський портрет» – = від Романа Балаяна. Колись Параджанов зробив і подарував його Роману Гургенови= чу на честь народження сина.

На моє питання: «Хто для вас Се= ргій Параджанов більшою мірою – художник чи режисер?» – пані Неда відпо= віла: «Основна частина нашої експозиції – це колажі Параджанова. Їх ві= н почав створювати ще у 1960-х роках. Коли йому не давали знімати кіно, він став= створювати колажі як "спресовані фільми", тому в кожному к= олажі є свій сюжет. На мій погляд, Параджанов був, скоріше, не просто= художником, режисером. Справжньою сутністю його був артист-деміург з вибухо= вим темпераментом та епатажним стилем життя. Особливо, враховуючи, наскільки ві= н був залежним від оцінок публіки – велика дитина з революційним життєвим та = кінематографічним світоглядом, трагічним та комічним водночас».

М. Ш. А звідки, на ваш погля= д, взявся у нього саме такий мистецький темперамент?

Н. Д. У Тбілісі, де народивс= я Серго в вірменській родині, існувала каста так званих «кінто»= – вуличних гострословів, артистичних блазнів, схильних до бешкетування та епік= урейства, які супроводжували все життя городян. Схоже, характер та можливості соціального висловлювання формувались у Параджанова = саме завдяки цим цікавим людям. За словами Завена, якось Параджанов надісла= в листа Леву Куліджанову – відомому кінематографічному функціонеру та етніч= ному вірменину, який теж народився у Тбілісі. У листі була реакція на фільм, як= ий щойно зняв Куліджанов: «Подивився ваш злочин як покарання», – йшлося про ек= ранізацію «Злочину і кари» за Достоєвським. Власне, все життя Параджано= ва складалось із подібних фраз щодо партійно-радянської номенклатури. Наскіл= ьки різким був Параджанов до комуністів, красномовно свідчить записан= а донощиками його фраза: коли він подарував шаблю хлопчику, то сказав, мовл= яв, вчися нею володіти, бо ми вбиватимемо нею комуністів. Або, здавалос= ь би, нейтральна, безпечна фраза, сказана Параджановим у театрі на Таганці,= на вечорі пам’яті В. Висоцького: «Папа Римський надсилає мені діаманти, я = їх продаю і з цього живу». Начебто очевидний жарт, але потім ці слова не раз = повторювалися в доносах та викликали неймовірне занепокоєння радянської еліт= и. Можливо, тому, що діаманти були чутливою стороною життя вищої номенклату= ри (згадаємо дочку Брежнєва і її чоловіка – міністра внутрішніх справ СРС= Р) й повинні були належати тільки їм.

Наше спілкування супроводжую= ть кадри фільмів, виставок, інтерв’ю режисера, які демонструються на= кількох екранах у різних просторах музею, створюючи в приміщенні ефект прису= тності Маестро.

А. М. Повертаючись до питан= ня, чого більше в Параджанові – художника чи режисера, вес= ь світ знає Параджановакінематографіста, але не всі = його знають як художника. На наш погляд, саме як художник Параджанов досяг= найбільшого успіху, й ми намагаємось донести це світу. Нами організовано понад= 70 виставок у різних країнах.

Н. Д. Пригадую, як Завен роз= повідав про виставку «Кінорежисери малюють» у Мюнхені в 1990-му = році, де були представлені роботи Ейзенштейна, Тарковського, Габріадзе. А т= акож пам’ятаю аналогічну виставку в Римі за участю робіт Фелліні та Пазоліні. = Скрізь колажі Параджанова викликали найбільший фурор.

А. М. Але й кінематографічн= а історія нашого музею не закінчується. Будучи в Єревані, чимало кі= нематографістів різних країн вважають за честь побувати в музеї. Тому наше фойє = прикрашене численними фото особливо шанованих гостей із їхніми автографами.

Н. Д. Щороку влітку в Єрева= ні відбувається кінофестиваль «Золотий абрикос», одна з н= агород якого повторює «Талер» – своєрідну «медаль» з фольги, придуману Па= раджановим у таборі. Кінофестиваль має давню традицію: один день присвячує Сергі= ю Параджанову та проводить його в нашому внутрішньому дворику за дружнім с= толом, під великим розлогим деревом – живим абрикосом.

Від себе додам: у тому дворику = стоїть бюст Сергія Параджанова, який він замовив ще за життя.= Скульптура являє собою гранітну голову з виїмкою згори для того, щоб, коли = йде дощ, туди збиралася вода, й птахи могли її пити.