Журнал “Кіно-Театр”

«Картинка» чи «зображення»: діалектика візуального у кіно. Частина 2

Ольга Ямборко — 2026-02-11

Цей текст – продовження однойменної статті, що була опублікована у журналі «Кіно-Театр» No 4/2024. Темою цієї частини стане зображення у кіно як творча проблема, тим більше, вона актуальна для українського кінематографа нині, коли в ньому одночасно окреслились дві лінії, пов’язані з телемедійним виробництвом та класичним художнім кіно. Більше того, українське кіно на даному етапі перебуває у пошуку відповідноїмови, аби розповісти глядачеві про російсько-українську війну.

Зображальна культура фільму в дискурсі кіноосвіти

Валентин Марченко — 2026-02-11

В сімдесятих роках минулого століття на кінофакультеті КДІТМ ім. І. К. Карпенко-Карого операторське мистецтво
читав один із «батьків-засновників» кінофакультету, видатний кінооператор Віктор Олексійович Смородін. На першій же
лекції він приніс в аудиторію, відкрив і пустив по колу круглу залізну коробку, в якій лежав стандартний трьохсотметровий рулон 35-міліметрової кіноплівки… «Запам’ятайте цей запах! Надалі з цим запахом вам радіти або засмучиватись. Так пахне КІНО!» До початку «цифровізації» кінематографа залишалося майже чверть століття…

Перформативна документалістика: робота з травмою у фільмах українських режисерок

Марія Лігус — 2026-02-11

На початку 2000-х американський дослідник кіно Біл Ніколс у своїй праці «Вступ до кінодокументалістики» (Nichols 2001) виокремив перформативний жанр документального кіно. На його думку, перформативні фільми з особливою чуйністю втілюють суб’єктивний досвід режисерів та героїв, викликаючи емпатію у глядачів. Згодом британська дослідниця кіно й медіа Стелла Бруцці розвинула ідеї Б. Ніколса й розширила поняття перформативності кіно як характерної риси будь-якого фільмування, зокрема й документального.

Російсько-українська війна: культура зображення війни проти «естетики» вбивства

Олександр Кришталович — 2026-02-11

Моя професія – кінооператор. Мене завжди цікавила якість зображення, питання, що таке краса у фільмі. Це не просто пошук красивих кадрів, а пошук зображення, якого вимагає сам, ще ненароджений, фільм. Кіношники видаються божевільними людьми через одержимість донести сенс розповіді найкращим чином. Цей внутрішній імператив – раптово зіткнувся із реальністю повномасштабної війни.

Образна концептуалізація долі України у фільмах Юрія Іллєнка

Лариса Брюховецька — 2026-02-19

Те, що Україна була колонією Російської імперії, а згодом – РФСР, в радянські часи не було очевидним. Очевидним було
для митців, які емігрували після поразки визвольних змагань 1917–1920 років – вичерпно про імперську суть росії у своїх
есе висловилися Євген Маланюк, а після ІІ Світової війни – Іван Багряний. В підрадянській Україні в умовах відсутності
творчої свободи також проривалися правдиві голоси, зокрема у Василя Симоненка, який стверджував: «Ви, байстрюки катів осатанілих, / Не забувайте, виродки, ніде: / Народ мій є! В його волячих жилах / Козацька кров клекоче і гуде!»

Етноміфологічні витоки фільму «Толока»

Сергій Марченко — 2026-02-19

Кожен фільм, як і будь-який твір, має власну унікальну передісторію, розкриття якої може багато що прояснити. Прем’єра фільму Михайла Іллєнка «Толока» відбулася 10 березня 2020 року в кінотеатрі «Київська Русь», а вибір натури для цієї картини кіногрупа здійснила ще на початку жовтня 2003-го. Виробництво фільму, з його численними пролонгаціями, зупинками на роки, і навіть зривом (через ковід) його післяпрем’єрної прокатної долі – то окрема історія. Зосередимося на мотивах, виникненні ідеї та його джерелах.

Чи є вода в криниці? Вестерн як внутрішній штиб кіноепосу Олеся Саніна

Олександр Саква — 2026-02-19

У фільмі «Поводир» є епізод. Кобзар Іван Кочерга через повінь не може йти далі і зупиняється в хаті дружини Орисі, де вирішує викопати криницю, що й здійснює. Та в реальному світі це неможливо: одній людині, до того ж сліпій, зробити
подібне несила, бо навіть у копанці неглибока вода не підходить до поверхні так близько, а дім Івана ще й на горі. В
природі так не буває, криниця – не висхідне джерело, тож у Саніна це не питна вода, а символ, що улягає народним уявленням про суму діянь справжнього чоловіка.

«Золота дзиґа-2025». Переможці

Редакція — 2026-02-26

Андрій Різоль – за видатний внесок у розвиток українського кінематографа. Костянтин Темляк – найкраща чоловіча
роль. «БожеВільні». Карина Химчук – найкраща жіноча роль.
«Ти мене любиш?». Василь Кухарський (посмертно) – найкраща чоловіча роль другого плану. «Редакція».

Танцювальні нариси-дослідження

Редакція — 2026-02-26

З 24 жовтня по 28 грудня в ДовженкоЦентрі експонувалася виставка «У грандіознім сонцетанці, в космічнім клекоті
тортур». Це калейдоскопічне дослідження українського поетичного кіно у вигляді танцювальних нарисів-досліджень.

Український кінофестиваль у Берліні

Редакція — 2026-02-26

у Берліні З 22 по 26 жовтня у Берліні тривав Український кінофестиваль, де були представлені українські та створені в копродукції фільми останніх двох років.

«Вірський. Танець свободи»

Редакція — 2026-02-26

5 лютого 2026 року в український прокат вийде документальна стрічка про видатного українського хореографа Павла
Вірського. У ній – унікальні матеріали та розповіді про людину, яка змінила обличчя українського танцю й створила
ансамбль, слава якого лунає у світі, яка зробила український танець вибухом емоцій і драйву.

«Останній Прометей Донбасу»

Редакція — 2026-02-26

На 35-му МКФ FilmFestival Cottbus (4–9 листопада 2025) в Німеччині відбулася прем’єра документального фільму режисера, сценариста і документального фотографа Антона Штуки «Останній Прометей Донбасу».

Нагорода в Каліфорнії

Редакція — 2026-02-26

Документальна стрічка «Квіти на темному тлі» здобула перемогу в категорії «Найкращий міжнародний документальний п/м фільм» на Carmel International Film Festival в Каліфорнії.

Алла Горська та досвід опору її покоління. Вечір у Будинку кіно

Олена Семенець — 2026-02-26

18 вересня 2025 року, в день 96-річчя Алли Горської, Будинок кіно був переповнений. Сходами підіймалися молодь і літні люди, ті, хто пам’ятає покоління шістдесятників особисто, і ті, хто вперше відкриває для себе їхні імена. Біля входу гостей зустрічали яблука – живий символ, що віддавна супроводжує пам’ятні вечори мисткині. Цього разу яблука, архівні світлини, квіти та повна зала створили відчуття спільного кола пам’яті, де особисті історії й мистецька спадщина зливаються у живу присутність.

Сни і дійсність Левка Сердюка. «Криниця для спраглих» як притча

В’ячеслав Кривенко — 2026-02-26

Фільм «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка за сценарієм Івана Драча (1965) є дебютом Драча-сценариста та Іллєнка-режисера. Картина розповідає про Левка Сердюка, старого чоловіка, що живе в селі Трушівці на Черкащині та готується до своєї смерті. Для цього він шукає дошки, щоб зробити дерев’яну труну. Сердюка час від часу лає літня жінка (вона є жителькою села, де знімали) за те, що той не дбає про криницю. До Левка, викликані телеграмою про його нібито смерть, приїжджають сини. Окрім одного, який не зміг і послав свою вагітну жінку Соломію разом з касетою, де записав листа до батька. Після приїзду синів Левко розбиває труну і тими дошками ремонтує криницю.

Між однозначністю й химерністю: перевтілення Валентина Троцюка

Лариса Іванишина — 2026-02-26

Не випало нагоди особисто познайомитися з Валентином Троцюком, але звістка, що його не стало, боляче вразила. Хоча в останні десять років він зник з екранів, як зникло і саме українське кіно, але в цю втрату важко було повірити, адже він був зовсім молодим у ще свіжих в пам’яті фільмах: слідчий воєнної прокуратури у «Все перемагає любов» Миколи Мащенка, батько головної героїні у фільмі Михайла Іллєнка «Фучжоу» – художник-дивак, який у сільській хатині над Дніпром малює рейд Фучжоу біля пагоди (аскетична зовнішність актора дуже пасувала цій ролі), ще один самітник, але цього разу – священник села Рудівка в картині Наталі Мотузко «Диво в краю забуття» за твором Валерія Шевчука, трагічна постать вояка УПА Петра у фільмі Миколи Федюка «Нам дзвони не грали, коли ми вмирали». Кожна з цих ролей – значна і вносить у фільми особливу ауру.

Артем Рижиков і фільм «Простий солдат»

Артем Рижиков — 2026-02-19

На 16-му Одеському міжнародному кінофестивалі документальний фільм «Простий солдат» (A Simple Soldier) отримав
нагороди у двох номінаціях: найкращий документальний фільм і приз ФІПРЕССІ. Фільм розповідає про нелегке життя
українського військового, бійця 130 окремого батальйону 241 окремої бригади Сил ТрО ЗС України, українського режисера й оператора Артема Рижикова, який після вторгнення у 2022 році став солдатом на передовій. Ця історія – відвертий погляд ізсередини на те, що означає захищати свою країну. «Простий солдат» створений Артемом Рижиковим спільно з Хуаном Каміло Крусом. Продюсери: лауреат «Оскара» Джон Батсек, Бен Сільверман і Говард Овенс з Propagate Content та Джеймс Пакер. Це не просто кінематографічна перемога, це міжнародне визнання мужності та жертовності кожного нашого бійця!

«Не було жодних сумнівів щодо стійкості людей»

Редакція — 2026-02-22

Стрічка «Культурний квест: Україна» здобула денну премію «Еммі» в категорії «Видатна соціальна програма». У випуску
йдеться про людей з культурного сектору України, які роблять усе, щоб зберегти культурну спадщину в часи війни, «надихати своїх співгромадян і нагадувати решті світу, чому Україна варта того, щоб за неї боротися».

Анджеліна Джолі відвідала Миколаїв і Херсон

Редакція — 2026-02-22

Своїми враженнями від поїздки на початку листопада вона поділилася у своєму Instagram. «Цього тижня я відвідала Миколаїв і Херсон в Україні, щоб зустрітися з сім’ями, які живуть на лінії фронту. Загроза безпілотників була постійною і відчутною. У небі чути тихе гудіння. Місцеві жителі називають це “людським сафарі”, оскільки безпілотники використовуються для постійного стеження, полювання і тероризування людей. Був момент, коли нам довелося зупинитися і почекати, поки безпілотник пролетів над нами. Я була у захисному спорядженні, і для мене це було лише кілька днів. А сім’ї тут живуть з цим щодня. Вони перенесли свої школи, клініки та дитячі садки в укріплені підвали, вирішивши, що життя триватиме. Це було важко, але надихаюче.

Ростислав Лазаренко у фільмі «Грім серед ясного неба»

Лариса Іванишина — 2026-02-22

Йому було 27 років, коли розпочалось повномасштабне вторгнення. В перші години Ростислав Лазаренко – позивний «Грім» – виводив українські літаки з-під ударів ракетних російських атак по наших аеродромах. Він очолив ескадрилью штурмовиків, яка знищувала колони російської техніки, що виходили з Криму і сунули на нашу землю.

Тут жила людина

Олександр Саква — 2026-02-22

Розумахи питають: «Скільки років має пройти після війни, щоб її було можна співмірно осмислити?» Митці не чекають – пишуть книги, знімають фільми, складають пісні, малюють полотна: все, зрештою, залежить від спроможності автора та його завдань.

Дар’я Легейда: багатогранність

Редакція — 2026-02-23

Українська акторка театру і кіно Дар’я Легейда (н. 1993, Одеса) з п’ятирічного віку займалася хореографією (хореографічна школа, Київська балетна академія), брала участь у конкурсах. І нині вона цінує цей досвід: «Танці подарували мені витримку, витривалість, впертість і віру в себе. Всі ці якості мені стали дуже у пригоді, коли я почала акторську кар’єру. Але, мабуть, найбільша нагорода від занять танцями на сьогодні – це неймовірна пластичність, яку я розвинула за стільки танцювальних років». 2015 року вона закінчила акторське відділення в КНУТКіТ ім. І. Карпенка-Карого (курс Станіслава Мойсеєва). Після цього і по сьогодні працює в Національному театрі ім. І. Франка.

«Нова американська хвиля»: кіно Роберта Редфорда

Ольга Ямборко — 2026-02-23

16 вересня цього року не стало Роберта Редфорда – представника покоління-творця «нового Голлівуду» чи «нової американської хвилі» 1960–1980-х рр. Цю епоху американського кіно другої половини ХХ ст. часто називають ще «ренесансом Голлівуду» із тією відмінністю, що ключова авторська роль в її піднесенні належить режисерам та сценаристам, а не студіям. В історію тієї епохи Роберт Редфорд увійде лідером – суб’єктним виразником її синергії, позаяк він не тільки, метафорично кажучи, був «ловцем снів» – актором, але й режисером, продюсером, засновником найвідомішого національного фестивалю незалежного кіно у США «Санденс», активним громадсько-політичним діячем та бізнесменом.

7-й фестиваль-премія «ГРА»: війна, екологія, боротьба з системою

Ірина Зубченко — 2026-02-22

Вже сьомий рік поспіль Всеукраїнський театральний фестиваль-премія «ГРА» утворює майданчик для відкритого професійного діалогу, визначає найяскравіші вистави сезону та показує динаміку розвитку українського театру. До короткого списку 2025 року потрапили 14 вистав – з Києва, Львова, Сум, Харкова, Одеси, Рівного та Івано-Франківська. Домінуючою у виставах є тема війни («Отелло», «Я повернуся», «Хтось такі як я», «Військова мама»), але театри не оминають також такі важливі теми, як екологічна катастрофа («На Русалчин Великдень», «GAIA», боротьби людини з системою («Процес», «Червона рута», «Хлопчик зі скрипкою в серці»), пошуку своєї унікальності та коріння («1975», «Аліса в Дивокраї», «Я, “Побєда” і Берлін»), а також омріяного щастя («Брехня», «Украдене щастя»). Пропонуємо поглянути на вистави, що потрапили до фіналу, очима експертів.

82-й Венеційський: мистецтво в лабіринтах політики

Юлій Швець — 2026-02-22

На розгляд Венеційського кінофестивалю, який проходив у вересні, було запропоновано 4580 фільмів з 65-ти країн: 1936
повнометражних, 2353 короткометражних, 102 фільми відновленої класики, 189 імерсивних проєктів. Розгубленість і захоплення журналістів доповнювало число живих класиків на квадратний метр Венеції, яку цьогоріч складно було порівнювати з іншими великими фестивалями.

16-й ОМКФ: втеча і музика буття

Юлій Швець — 2026-02-23

Переглянувши за рік сотні стрічок на кінофестивалях, критик має шанс «розпастись» на атоми під дією розрізнено-хаотичних, протилежних за сенсом і кольором спалахів на екрані, які в цифрову епоху заповнюють кінопростір. Однак, буває, що кількість побаченого перенасичує «розчин», формує в ньому центри кристалізації, з яких можуть вирости – іноді дрібні й мутні, іноді структуровані й чисті – кристали. ОМКФ, який наприкінці вересня проходив у Києві, дав можливість знову відчути себе учасником цього процесу.

Білле Ауґуст: «Фільм має походити з вашої культурної спадщини»

Лариса Брюховецька — 2026-02-23

Неважко помітити, що останнім часом почали з’являтися фільми про знаменитих художників, життя яких дає привід для
цікавої драматургії. У творчості Білле Ауґуста також є фільми про людей мистецтва –художників і письменників. Саме данських. Час від часу він звертається або до реальних постатей (хоча назвати ці драми біографічними не випадає), або до вигаданих (історія художника у фільмі «Еренґард»). Стрічки не біографічні – постановник не прагне охопити все життя головного персонажа, він розкриває його як людину, ставить акцент, знову-таки, на стосунках.